Серед споріднених ознак, що характеризують позитивний зміст людської моральності, риса людяності не першою кидається у вічі, а проте, розкриває абсолютно незамінний вимір усього цілого, вимір, без якого моральний феномен загалом може набути загрозливо оманливого вигляду. Справді, що могло б означати бути моральним, справедливим, навіть добрим — і не бути при цьому людяним? Можливо, сама досвідна очевидність цієї антропологічної засади моральності призвела до того, що в межах етики вона досі залишається належним чином не тематизованою.
Але світ зараз такий, що, не приділяючи згаданій засаді належної уваги, ми реально ризикуємо її втратити. На тлі грандіозних цивілізаційних зрушень сам життєвий світ нашого сучасника поступово втрачає свою людиновимірність. Ми не лише живемо (дедалі частіше) у нелюдських за своїми розмірами будинках і містах, підпорядковуємо себе нелюдським ритмам існування, опрацьовуємо (надто поверхово) нелюдські обсяги інформації. Самі наші думки, ідеї, цінності часто втрачають основоположну ознаку людяності — що притаманно як фанатизму, так і беззастережному прагматизму, цим двом, можливо, найфундаментальнішим налаштуванням нинішньої доби. Таким чином, є підстави констатувати, що із загрозою знелюднення, втрати своєї людської ідентичності, ми нині стикаємося не лише зовні, але й зсередини власного буття, зокрема, в галузі моральнісних стосунків і навіть етичного дискурсу. Тим більше підстав свідомо відстоювати власну людяність, а отже, й робити саму цю якість предметом відповідної рефлексії.
Говорячи про людяність, ми не маємо на думці нічого подібного до гуманізму або антропоцентризму — ідеологем, що позначають настирливе прагнення людського суб’єкта нав’язати навколишньому світові власні ціннісні стандарти, власну міру буття. Відомо, що ідеологія гуманізму не раз набувала форм вияву, несумісних з елементарною людяністю. В свою чергу, людяність як така, можливо, найяскравіше виявляється і найбільше важить за межами гуманістичного й антропоцентричного світовідношення — там, де йдеться не про утвердження виключного становища (верховної цінності, влади) людини у світі, а про власне людське ставлення до Іншого — до того, що є людиною, й до того, що нею не є.
Подібно до деяких інших принципових категорій моральної свідомості (як-от щастя або й самого добра), людяність приховує у власних глибинах своєрідну здатність до самозабуття. Добре, коли ми робимо добро не заради добра (начебто забуваємо про останнє), а заради ближнього; щастя, якщо ми здатні забути про невідступне бажання щастя, яке переслідує людину, і віддати свої життєві сили реальним справам, що становлять смисл нашого покликання. Людяно — не «утверджувати Людину», а просто бути людиною, у великому й малому, у своєму ставленні до сильних і слабких, до інших людей і до позалюдської реальності — людиною з малої літери, нормальною людиною, здатною співчувати і всміхатися, бути самовідданою і невимушеною водночас.
Свого часу, в окупованій нацистами Франції, поет Поль Елюар написав славнозвісний вірш про свободу — відчуваючи себе народженим для того, щоб пізнати її й назвати її ім’я. Скидається на те, що нині ми маємо так само наполегливо боронити людяність; у смислових розподілах сьогодення це слово, це поняття — одне з найголовніших.
Віктор Малахов
