Чому саме культуру визначаємо рушієм прогресу?

1. Об’єктивна причина – початок 21 століття виявив для минулих часів дивні речі: стало зрозумілим, що найморальніші, найкультурніші дії є найраціональнішими, найкориснішими і найефективнішими. Тобто раніше суспільство цього не приймало, а зараз зрозуміло, що криза суспільна – це культурна криза. Наприклад, загроза поширення СНІДу вказує на те, що некультурність, аморальність вже є не просто неефективними, вони є смертельно небезпечними.

2. Нинішня епоха, коли людина настільки відтиражувала своє минуле, свідчить, що людство, навіть не окремо наше суспільство, прагне нового переходу, нової моделі свого розвитку, нових знань про себе. Людство повертається до інструменту нових перетворень – до культури, можливо не до кінця осмислюючи. Це інтуїція, глибокі первинні знання, але людина ще не користується ними свідомо. Тому що людство вже пізнало культуру як головний і первинний засіб оновлення і створення нових парадигм свого розвитку. Доказом того є постійне прагнення вберегти культуру від різних викривлень, спроба окреслити те світло, яке несе культура. Однак ми ще не засвоїли істинність, цінність цього явища або інструменту, не навчилися використовувати його як засіб, технологію, механізм, тому й маємо на сьогодні кількасот тлумачень культури і жодного робочого правила. А перш ніж творити щось нове, красиве й досконале, треба підготувати самий інструмент творення. Це як створити мелодію – передусім потрібно вивчити нотну грамоту й розписати партитуру, виготовити й освоїти музичний інструмент, і тоді вже зіграти її й відчути насолоду. Культурі ще потрібно повернути її первинне, цілісне, всеохоплююче значення, а не брати те дискретне, яке розійшлося в тлумаченнях й інтерпретаціях. І коли ми його повернемо, будемо розуміти, яким інструментом володіємо і як з його допомогою творити новий етап нашого особистого й суспільного розвитку.

3. Якщо візьмемо сучасні наукові підходи – синергетику, вона виділяє таке поняття як нелінійність. Тобто нелінійний ефект має місце тоді, коли при зростанні зусилля в певній системі, зусилля зростає лінійно, а ефект нелінійно. Ми збільшуємо умовно кажучи, на 1 свої зусилля, а на 2-3 одиниці зростає ефект. І саме в рамках синергетики. Це поняття образу як концентратора інформації. Воно і розглядає, що саме культура, яка має такі засоби (слово, звук, символ) може через образ дуже концентровано донести інформацію і вплинути на людину. Тому розвиток може бути тільки через засоби культури.

Про відхід від стереотипного та абстрактного сприйняття культури.

1. Культура – не галузь суспільного виробництва. Культура – спосіб духовного життя, засадничий принцип саморозвитку суспільства в усіх сферах його життєдіяльності. Культура – це внутрішня духовна сила людського єства. Завдяки духовному осердю культури національна ідеологія єднає суспільство в самокеровану соціальну систему, формує й регулює лад життя етнічнго соціуму, тобто державу, на основі діяльного досвіду – моральності. Саме цього діяльного досвіду й не вистачає нам, українцям, хоч які високі наші устремління й великі жертви (наша слабкість від того, що ми жертвуємо найкращим, а треба жертвувати найгіршим!).

2. Культура є самокерована, серцевинна сутність духовно зрілого індивіда й суспільства, яка здійснює духовно-інтелектуальне живлення соціального єства. Абсурдними є поняття духовна й матеріальна культура, які зав’язли в суспільній свідомості. Культура неподільна за своєю високоенергетичною сутністю. Культура або є, або її немає. Наявність культури виявляється в духовному спрямуванні людського життя, а про відсутність культури свідчить його деградація. Система культури єдина й цілісна, і тільки в її інфраструктурі виділяється специфіка сфер духовного й матеріального виробництва, які своєю взаємодією створюють суспільно важливий інформаційноенергетичний продукт, необхідний для забезпечення культурного саморозвитку суспільства. Створення цього духовно орієнтованого продукту здійснюють галузі культурної індустрії, що їх аж ніяк не можна ототожнювати з власне культурою як духовним принципом, системою спрямування людського єства до світла, до перетворення нинішнього життя в духовній перспективі.

3. …Під впливом гнітючих реалій сьогодення та безперспективного майбутнього наша суспільна свідомість більше зорієнтована в минуле. Переважна більшість людей зосереджується на емоційному переживанні минулих трагедій або кращих часів, що прив’язує їх до мертвих сутностей. Людей не вчать розрізняти мертвого й живого, і вони стають переважно охоронцями віджилого й марнують своє нинішнє життя в мороці невідання, втрачаючи перспективу еволюції. Людина повинна шукати й творити власною волею згідно зі своїм моральним ідеалом, розширюючи межі гнітючої реальності й нарощуючи свої духовні можливості. Саме культура збільшує людські можливості, визначає перспективу й формує процес нашої життєдіяльності, забезпечуючи подолання проблем особистого, соціально-економічного й політичного характеру. Суть дієвості культури як вищої нервової діяльності людини якраз і полягає в тому, щоб актуалізувати духовну спадщину предків як основу саморозвитку сучасних поколінь, задіяти закодоване в пам’ятках знання в інформаційне поле національної культури.

4. Самі по собі історико-культурні пам’ятки, зібрані в державних музеях чи приватних колекціях (переважно з престижно-меркантильною метою), ще не є чинниками духовного пробудження людини, культурного зростання нації. Ті музейні накопичення нагадують кладовища культурної спадщини. Але ж смисл життя наших попередників і його значення для нас – не в тлінних матеріальних рештках, а в живій суті духовної традиції. Нехтування живою духовною традицією призводить до тотального враження суспільної свідомості некрофілією й пошестю колекціонерства, що межує з мародерством в умовах соціальних загроз суспільству. Колекціонерство як некрофільська пристрасть зосереджується на віджилих речовинних формах, залишаючи поза увагою безвічну сутність духу та нинішні прагнення живої людської душі. Більше того, колекціонерство – ознака меркантильно-спекулятивного, відчуженого ставлення до національних культурних вартостей. Але це культивується, фетишизується мало не на рівні так званої культурної політики України.

5. На абстрактному рівні начебто всі розуміють цінності культури, активно про це говорять, розмірковують в статтях, але лише окремі особистості наближаються до розуміння, що це конкретне завдання вдосконалення самих себе.

6. Для того щоб пропагувати культурні цінності, їх потрібно ще вміти творити – на всіх рівнях своєї життєдіяльності… Що і як будемо створювати і поширювати, не усвідомлюючи істинного змісту культури, не будучи носієм, суб’єктом культури? Не можна братися за макропроцеси, якщо ми не вміємо працювати на рівні мікропроцесів.

Потрібно починати із найпростішого: що ми, люди, є продуктами культури. Усе, що суспільство до нас творило і передало нам, усі засоби розвитку й вдосконалення, «правила» етики, структури, в яких ми знаходимось – це все продукти культури, які нас формують і які ми як носії маємо творити й розвивати. З погляду відповідальності або культури в людині, визначаємо так: я – продукт культури, я – носій культури, той що дає, привносить, збагачує і не відкидає переданого багатства, не руйнує те, що напрацьоване попередниками. Людина як продукт культури, як носій культури має трансформувати, розвивати ці надбання через власний продукт. Тому не потрібно розглядати культуру й людину окремо, відчужено, як це робиться сьогодні, культура не є сферою і професією. Культура не тотожна з мистецтвом, це засіб творення – через мистецтво, науку, освіту, право, будь-яке прикладне ремесло.

7. Потрібно поєднати розвиток культури з розвитком індивідуальної та колективної свідомості. Тому що культура – це свідома діяльність, і чим глибше людина усвідомлює свою діяльність, тим вона більш культурна. Тільки коли людина відчує новий стан свідомості, то й зрозуміє, що це низько забирати в когось, щоб нажитися, використовувати свою владу і чиюсь незахищеність. Відповідно, культура – це такий спосіб діяльності, який завдяки розвитку свідомості, дозволяє знаходити у складному антропогенному середовищі шлях до більш досконалої соціальної організації, проходити ним, відкидаючи все недосконале, і створювати інфраструктуру для життєзабезпечення більш досконалої соціальної структури.

Вихід із нинішньої складної ситуації – в істотній зміні свідомості і, відповідно, у способі життя більшості людей. Цю зміну можливо забезпечити тільки засобами культури, через пошук та освоєння нових цінностей, смислів і норм життя. У більш локальній подачі – через преображення індивідуальної і колективної свідомості преображувати матрицю соціальної організації, яка існує на сьогодні  в Україні.

Нове робоче визначення культури.

1. Культура – це інструмент творення і відтворення. Сьогодні суспільні тенденції  говорять про те, що домінують процеси відтворення. Мало людей, які беруть і відповідають за творчі процеси. …У нас в першу чергу потрібно займатися людиною як творцем. І повернути людину обличчям всередину себе, а потім наступний крок, який треба розглядати – як ця людина взаємодіє в суспільстві.

2. Культура є моральною основою, духовним осердям, що забезпечує друге, духовне народження – головну мету саморозвитку особистості, нації, людства. Культурний саморозвиток людини, суспільства – це безупинне розширення духовних прагнень і збільшення духовних можливостей через природну релігійну практику, мистецтво, науку, освіту, філософію, через дієвість традиційних моральних засад життя.

3. Культура животворить завдяки системі добору, збереження й передачі життєво важливої інформації та формуванню ціннісних духовних орієнтирів, за допомогою чого гармонізуються духовні прагнення й органічні потреби соціуму в процесі здійснення його життєвої програми.

4. Взаємозв’язок культури та людини потрібно розглядати в триєдності: я в культурі – культура в мені – культура в тому, що я створюю.

5. Культура є всередині самої людини, цей механізм, яким вона діє – це є культура і те, що вона створює – це продукт культури.

Щодо практичного застосування культури.

1. Перш ніж пропонувати людині певні продукти культури, потрібно дати про них інформацію, інакше буде спротив і нерозуміння. Тільки в середовищі, наповненому високими зразками продуктів культури, людина виховує це сприйняття і розуміє, де цінність, а де псевдоцінність, де корисне, а де руйнівне. Тому першочергове завдання сьогодення – окультурити простір людини, наповнити його конструктивною інформацією і дати механізми, щоб вона могла її сприймати – через слово, звук, символ.

2. Коли нація починається розвиватися? За теорією, коли вона знаходить пророка, це може бути колективна особа і друга – провідника. Провідник це завжди один, а пророк, це багато людей, які розробляють певну ідеологію. Якщо ця ідеологія впроваджена в життя, то зміни можуть відбутися впродовж 5 років.

3. Треба диференціювати культуру, аспектів дуже багато, визначень надзвичайно багато. Але для того, щоб якось цей інструмент загострити, щоб він був більш ефективним, то можна виділити соціальну культуру – це культура відносин між людьми у суспільному житті. Які сфери підпадають під поняття соціальної культури? – політична культура, правова культура, моральна культура, економічна культура, звичайно, що це всі компоненти соціального життя. От коли вичленуєш це поняття соціальної культури, то тоді, на мій погляд, ця загостреність дає можливість більш ефективно застосовувати інструмент культури.Має бути робоче поняття цього феномена має бути. Ось візьміть аналіз численних визначень культури і там показано, що найкращий спосіб визначати культуру, це для неї шукати якісь природні підстави, суспільство існує за законами природи. …Розуміння культури наступне – це узгодження волі і свідомості людей із законами соціальної природи.

4. Для повноцінного функціонування системи культури в структурованому нею ж соціумі необхідне централізоване управління всією культурно-інформаційною інфраструктурою й недопустиме її роздержавлення; потрібний єдиний центральний орган, що організовує забезпечення суспільства високоякісним культурно-інформаційним продуктом. Скажімо, Міністерство культурно-інформаційної політики, в структурі якого мають діяти департаменти: державницької ідеології, мовної політики, книговидання, бібліотечний, ЗМІ, телебачення й радіомовлення, кіномистецтва, театрального мистецтва, музично-пісенного мистецтва, образотворчого мистецтва, звичаєвої традиції, музейно-архівної спадщини тощо. Таке відомство як головна ідеологічна установа держави здійснюватиме управління сферою виробництва й поширення духовно-інтелектуального інформаційного продукту для повноцінного культурного саморозвитку суспільства. Всі інші сфери виробництва національного продукту, соціальний захист і національна безпека повинні бути підпорядковані культурній самореалізації – здійсненню життєвої програми нації. Програму саморозвитку суспільства в перспективі духовної зрілості формує наука, готує до її реалізації освіта, а консолідує й організовує національна ідеологія. Тому базовим ідеологічним завданням національної політики у сфері освіти має бути виховання в людині внутрішньої потреби духовної зрілості як мети культурного саморозвитку.

5. Необхідна стратегія національної культурної політики.

• Першорядні засади стратегії національної культурної політики: визнання культури головним чинником збереження самобутності й самовідтворення української нації та забезпечення самоцінності й незалежності розвитку культури в усьому розмаїтті її виявів; підвищення духовної ролі культури як головного чинника націотворення в гуманітарній, науково-технічній, виробничій галузях, культивація національних духовних цінностей в усіх сферах суспільного життя; утвердження культурного імперативу в українському націотворенні й державотворенні як засадничого принципу національної державницької ідеології. Визначальним дієвим чинником стратегії національної культурної політики України має стати сформована на традиційних культурних засадах українська державницька ідеологія – джерело життєвої сили нації. Необхідність загальнонаціональної ідеології як системи ціннісних орієнтирів та суспільно-правових норм для забезпечення стабільності, послідовності процесу націотворення й державотворення – цілком очевидна. Без цього духовно-ціннісного чинника неможливо досягти консолідації українського етнічного соціуму та його спільних солідарних дій у творенні власної національної держави. Тільки національна державницька ідеологія здатна мобілізувати продуктивні сили українського соціуму на творення власної держави. А держава – це форма ладу, в якому животворить у культурно-політичному саморозвитку нація.

• Стратегічне завдання національної культурної політики – забезпечити повноцінне функціонування української культурної індустрії для виробництва необхідного суспільству якісного культурного продукту й тим самим захистити від низькопробної продукції ерзац-культури свій культурний, передусім мовний простір.

• Головними завданнями науки в здійсненні культурної політики є: глибоке осмислення національної культурної спадщини та розвиток духовної традиції; подолання партійно-ідеологічного догматизму в науковому осмисленні сучасних процесів життя суспільства; упровадження передових наукових здобутків у громадську думку; запобігання відтоку інтелектуального потенціалу нації як живого капіталу за кордон.

• Для забезпечення національної культурної політики цілісним комплексом дієвих правових документів необхідно прийняти базовий Закону України «Стратегія культурного розвитку українського соціуму» на засадах традиційних духовно-світоглядних орієнтирів.

За матеріалами та результатами обговорень "Ліги Культури"