Анатолій Герасимчук - головний редактор газети "UАргумент" на Донеччині, через проукраїнську позицію та численні погрози змушений був виїхати з регіону, однак зіштовхнувся з не менш принизливими викликами. Про це - далі
Так трапилося, що після багаточисельних погроз розправи я був змушений виїхати з Донеччини. Нікуди не звертався ні за статусом біженця, ні за допомогою – бо хто мені поверне мою роботу й моє житло?
Приїхав на батьківщину – туди, куди приїжджаю щонайменше по два рази на рік. Але виявилося, що зараз усе не так. Крики про те, щоби я, як колишній військовий, їхав у Донецьк воювати проти сепаратистів, перший раз я почув від одного п'яного односельчанина. Не став особливо реагувати.
Але коли практично те саме в розмові з моїм родичем заявила голова сільської ради, тобто представник влади, я змушений публічно звернутися до моїх земляків – з поясненнями, чому з Донбасу виїжджають люди, і чому вони не беруть у руки зброї захищати ту землю, де живуть їхні сім'ї.
Питання перше: з ким воювати, кого вбивати?
А вбивати треба таких же мешканців Донбасу, своїх сусідів, своїх колег по роботі. Тому що зі зброєю в руках до лав ДНР і ЛНР стали в основному громадяни України. Саме таке завдання було поставлене організаторами відокремлення Донбасу й так званої "Новоросії" від України – шукати добровольців із числа корінних мешканців України.
Так, серед керівного складу є багато громадян Росії, чимало їх і серед рядових бійців. Але не менше двох третин – то таки місцеві жителі. Хтось за "русский мир", хтось одурений, хтось куплений, хтось наляканий.
Наляканий розтиражованими українськими ЗМІ відеокадрами львівського "Беркуту" на колінах, волинського губернатора в наручниках, Сашка Білого з автоматом і ножем. І це все – під акомпанемент страшилок про "Правий сектор" і бандерівців від місцевої влади, яка там представлена виключно Партією регіонів, комуністами й вітренковцями.
Так от. Ну, піду я й уб'ю того ідейного чи заляканого сусіда чи колегу.
А далі що?!..
Питання друге: а де я візьму зброю? І чому я повинен брати зброю, якщо я плачу податки на утримання силових структур, зобов'язаних мене захищати?
Тридцять три тисячі працівників СБУ – де вони? Що вони робили, коли відкрито, через соціальну мережу йшла підготовка до утворення ДНР і ЛНР і мобілізація людей?
Двісті двадцять тисяч працівників міліції, не рахуючи ВВ – де вони й що вони роблять?
Де чотири тисячі "Беркуту" з "Соколом"? Де всілякі грізні "Альфи" з "Грифонами", коршунами, тиграми, барсами та іншими "звірами"?
Де, урешті решт, двісті тисяч армії – включаючи всіх тих миротворців із величезними пільгами, орденами й заслугами, хто в складі різних контингентів пройшов через Косово, Ліван, Ірак, Ліберію, Конго, Афганістан у 2007-му, Кот-д'Івуар у 2010-му та інші?
Ті, хто пройшов антитерористичні навчання у військах ООН і НАТО на території багатьох країн світу – де вони сьогодні? Хтось чув хоч одне слово про тих безіменних заслужених наших захисників?
Чому ж гинуть у лісовій посадці під Волновахою прості необстріляні хлопці з наших сіл?
Але й мене сьогодні посилають у ту посадку.
Для чого?!..
Ту війну можна було би давно закінчити – ліквідувавши організаторів і фінансистів. Але хтось хоче людської крові – ріки крові.
І замість того, щоб змусити міліцію й усілякі спецслужби виконувати свої прямі обов'язки по наведенню порядку в країні, а прикордонну службу змусити контролювати кордон – посилають на убой мобілізованих у різні "гвардії" і батальйони вчителів, фермерів і вчорашніх школярів.
Ті, хто живе в Донецьку, бачать і знають, на кого і як працює міліція й усі інші силові структури. Тому багато людей, особливо які є вихідцями із Західної України, і які підпадають під фактично етнічні чистки, змушені кидати житло й роботу й виїжджати з Донбасу.
Сьогодні української держави в Донецьку нема. Хіба я в тому винуватий?
То за що я повинен зараз отримувати образи й приниження?
Анатолій Герасимчук
Детальніше дивіться тут http://www.pravda.com.ua/columns/2014/07/13/7031681/
Прес-служба ВГО «Ліга Культури»
Київ, 30 липня 2014 року
