Про те, чому Олесь Доній замислюється над продовженням роду, яку роль у його житті відіграла мама та дружини, та що треба читати й слухати у перших класах, щоб стати революціонером.

«Мене виховували дуже по-спартанськи».

Олесю, давайте з початку. З дитинства, бо все що ми робимо в дорослому житті, закладається в нас у дитинстві. Ви народилися в Києві. Яке у вас було київське дитинство?

Все моє дитинство було на районі Чоколівка і Соломянка. Мені пощастило в дуже багатьох аспектах, бо все, що в мені закладено – це з родини та виховання. Пощастило і зі школою. Вона була не мажорною – це школа 178. Там були гарні викладачі. З одного боку мені було дуже важко вчитися через надмірну принциповість, яка була в родині, бо до 9 класу я категорично не списував і не давав нікому не списував. Але я не був ізгоєм у класі, бо був досить набутним.

Які у вас були оцінки?

Відмінником я був лише в першому класі. Потім був хорошистом, аж поки у 9 класі не ввійшов у конфлікт з вчителькою математики. До цього у нас математику викладав Марк Михайлович Полішер. Він казав, що математика – це не наука, а засіб для тренування мізків. Він розсадив нас на три ряди – два ряди вчилися за підручниками школи, він їм ставив майже ті оцінки, які вони хотіли. А на третьому ряді, де був я, ми вчилися за підручниками університетськими. І я там ледве тягнув на четвірку.

Ну а чому ж не пересіли туди, де легше?

Ну так це ж було цікаво!. І коли у дев’ятому класі до нас прийшла нова вчителька і задала розв’язати теорему – я знайшов кращий доказ цієї теореми. Я підняв руку і розказав. А вона почала казати, що це нікому не потрібно і треба, як у підручнику. Ми досить сильно посварилися. Але тоді я зробив велику помилку – через конфлікт з вчителькою я перестав вчитися. Яка б не була конфліктна ситуація з вчителем, хто б не був правий – навчання це для вас, а не для вчителя.

Тобто ви свої мізки тренували до дев’ятого класу, а потім?

Найбільшу кількість книжок, які я прочитав в житті – це був другий – третій клас. Далі темп знижувався. Перші книжки у першому класі були з військової стратегії.

Я, чесно кажучи, не уявляю дитину семи років, яка читає не казки, а військову стратегію…

А мене був дід військовий і він підбирав книжки, у тому числі й дитячі, про тактику і стратегію військових дій. Серйозні книжки я почав читати вже через декілька років. І у нас були не лише ті книжки, які були масовими, а й ті, які видавалися обмеженим тиражем. І я мав можливість порівняти, як про війну та історію взагалі пишуть наші вчені та іноземні. У першому-другому класі я читав, як розташовувати полки правої, чи лівої руки. Все це знадобилося тоді, коли я організовував студентські акції. Адже це схожі речі, які потрібно просто знати.

Ваш дідусь тоді навіть не здогадувався як ви використаєте свої знання…

З першого класу я знав, що буду вступати на історичний факультет.

Ну ви виглядаєте ніби генієм, який у першому класі читає книжки з військової стратегії і вже знає, що вступить на історичний факультет…

Ні. Я був звичайним київським хлопчиком. І моє виховання, окрім родини – це туристичні походи, в які ми ходили класом. Ми вчилися спілкуватися не в класі. Бо там, якби ти з’їв якусь шоколадку під подушкою, то ти став би одразу ізгоєм. І тут перевірялися стосунки. Ну й інші чисто практичні речі, які просто автоматично закарбувалися. Наприклад, їдучи на фестиваль Бандерштат, ми заїхали до наших приятелів разом з Барикадівцями. І я спіймав себе на думці, що я не можу сісти за стіл, допоки не дозволить господар, на відміну від моїх молодших соратників. Нас в походах привчили, що повинна бути команда до обіду.

«Коли я відкривав перший україномовний арт-клуб «Остання барикада», то я підмовив матусю продати нашу дідівську квартиру. А щоб відкрити аналогічний клуб у Харкові, то підмовив її продати дачу в Осокорках».

А ви один у родині?

Я один. Мене виховувала мама, бо десь з чотирьох років вони розійшлися з батьком. Вона мене виховувала дуже по-спартанськи.. Звичайно, жодного разу мене не били.

А в куток ставили?

Ні, але могли не розмовляти. Ми були достатньо обмежені в ресурсах. І я знав, що не можна вимагати, бо я забиратиму у своїй матусі і їй не вистачатиме.

Але кажуть, якщо діти без братиків і сестричок, виростають егоїстами.

Я чув цю версію. Звичайно, щось відкладається. Але я виховувався в такий спосіб, щоб не тільки не вимагати від родини, але й від інших. Тоді закладалися принципи альтруїстичного виховання. Коли я відкривав перший україномовний арт-клуб «Остання барикада», то я підмовив матусю продати нашу дідівську квартиру. А щоб відкрити аналогічний клуб у Харкові, то підмови її продати дачу в Осокорках. Нічого вона не казала. Якщо я вважаю за доцільне так для суспільного проекту, то обійдемося без дачі.

І вона спокійно погоджувалася – продаємо квартиру, продаємо дачу…

Так, бо вона мені довіряла і довіряє.

А це правда, що і зараз ви обходитеся мінімумом, чи як депутату вам вже потрібно більше?

Побутових речей – мінімум. Але після виборів довелося купити більш суттєву машину, бо на дорогах Городенківщини ми вгробили попередню. У той же час багато проектів довелося ліквідувати, бо якщо раніше за попередньої влади можна було сподіватися на підтримку наших приятелів, то зараз такі кошти зібрати не можливо. Для українських патріотичних проектів ресурсів зараз знайти важко. І зараз такі ідеї працюють в шухляду.

А що ви слухали під час навчання в школі та університеті?

У нас же тоді не було доступу до україномовної культури, бо я виховувався в російськомовній родині, школі, дворі. І першу українську пісню я почув, завдяки моїй першій вчительці Діані Семенівні. У неї бала платівка Тріо Мареничів. В квартирі програвач купили тільки тоді, коли я був у старших класах, а до цього музику можна було послухати лише по радіо.

«Якби не пощастило мені з дружинами, то в мене не було б таких мистецьких проектів»

Ви вступили на історичний факультет, організували революцію, а потім намагалися декілька разів стати депутатом безуспішно…

Окрім того, що я в першому класі вирішив вступати на історичний факультет, то в старших класах я посадив матусю на кухню і сказав: «Мам, я буду вступати на істричний факультет, а потім мене виключать, а потім мене посадять». І все так і було.

Ясновидець просто… Я дивуюся вашій мамі…

Я сам їй дивуюся. Але в університет я йшов, щоб познайомитися з підпіллям. Познайомився. І також з Сергієм Набокою і запросив його почитати лекцію по білим плямам української історії і зокрема про те, чи був голодомор в Україні чи ні.

Ого, ось так зразу!

Так. Ну а наступного дня мене вже виключали з університету, хоча в мене не було жодної трійки. Хоча слід віддати курсу належне, що зі ста чоловік за пропозицію парткому за моє виключення проголосувало лише троє. Так мало того, був саботаж ще й з боку професури. Але я про це дізнався вже через багато років. Був великий тиск на професуру, щоб вони поставили мені двійки, і жоден з них не поставив. Я тоді це не оцінив. Не завжди ми помічаємо діяльність наших вчителів. І потрібно бути вдячними. Так, це люди, які не готові були йти на барикади. Але і для них – це був вибір, позиція.

Чим відрізняється та молодь, яка була тоді поряд з вами на революції на граніті від сьогоднішньої. І чи спроможна сьогоднішня молодь на таку революцію?

Очевидно, що кожне покоління відрізняється, але я не схильний ставати у позицію і бути схожим на такого-собі дідуганчика. Ми були обмежені в дуже багатьох ресурсах для самовираження. Не було можливості для самореалізації – ти закріплявся за якоюсь структурою і ти не міг самостійно знайти собі роботи. Але романтизму у нас, чи через брак знань, чи через вихованню було більше.

Це добре чи погано?

Цим можна пояснити нашу модель поведінки. Ми зважувалися виходити і боротися. Людина, яка має більший практицизм – більш пристосована до життя, але вона тоді й буде шукати якісь різні компромісні варіанти. Я не кажу яка модель поведінки краща. А тут вже у цілої нації змінилися умови життя. В кожному поколінні є люди чесні та нечесні. Потрібно знаходити можливості співпраці з людьми, не залежно від їх віку.

А ви страждаєте від того, що вам ще нема кому порадити свої ідеї, передати свій досвід?

Так. Варто вже замислюватися над цим. Очевидно, що вже настав час. Я заїжджав до своєї першої дружини на Закарпаття. Вони побудували там хатиночку. У неї чудові діти. І вони як насіли на мене – за кілька днів ледве зліли. Очевидно, що так, але ж це не залежить лише від наших думок і бажань. Тут повинні скластися зірки та умови. Будемо сподіватися, що вони ще складуться.

Я знаю, що якби не пощастило мені з жінками, то в мене не було б таких мистецьких проектів. Якби моя перша дружина не підштовхувала мене, то не було б арт-клубів. Від другої дружини – це наші літературно-музичні фестивалі «День незалежності з Махном». Одна справа придумати, а інша справа, що є хтось поруч, хто тебе підштовхує до здійснення. Тим паче, що чоловіку притаманне і природне перед жінкою зробити якесь досягнення. В цьому плані ці суспільні досягнення – це не лише те, що ти робиш для суспільства, а й та жінка, яка поряд з тобою, бачить чоловіка, який спроможний і само реалізуватися і довести, що вони спільне щось можуть. В загальному плані з жінками мені пощастило.

Аня Данько

Київ, 5 вересня 2014 року