Чому, розглядаючи війну на Сході, ми шукаємо лише зовнішнього ворога, і не бачимо інші, внутрішні чинники цих протистоянь?
Завжди безсилля політичних систем ховається за створенням зовнішнього ворога (і це стосується будь-якої системи). Якщо вона не може визнати і хоче приховати власні проблеми, відразу находиться той, кого звинувачують у всіх своїх гріхах. Нічого оригінального з точки зору того, хто винен у подіях на сході, в офіційній позиції української влади немає. Зрозуміло, що, вочевидь, Росія агресор і в неї свої інтереси. І все, що можна навести, як доказ стосовно дій Росії, як правило, ми можемо бачити в українських ЗМІ. Але коли ми хочемо з’ясувати і проаналізувати помилки нашого керівництва - ми обмежені в інформації, яка б дала можливість більш-менш точно визначити причини поразок і втрат, причини такої агресії Росії, такої неповаги до українського вибору. І, зрозуміло, що це не може бути так однозначно, як про це намагаються нам розказати ЗМІ.
Як би мені було не прикро про це говорити, на жаль, за цей час жодного вірного кроку, якогось більш менш державницького рішення поки що не спостерігалося. Дуже багато недоречних приводів давалося на самому початку Росії, завдяки яким вона повністю виправдала всі свої дії. Це і закон про українську мову, і публічні приниження гідності в ЗМІ різних людей, це і невміння вести діалог з представниками депутатського корпусу від Сходу і багато інших, начебто дрібних подій, де в більшості випадків з’ясовувалися стосунки між політичними групами і окремими особистостями, замість того, щоб думати, як це буде накладатися на долю всієї країни. Зараз про це вже говорять багато і кожне слово можна підкріпити прикладами. Але, на жаль, ці слова вже не мають ніякої сили, щоб виправити ситуацію так швидко, як швидко вона була зруйнована в країні. І вже, вочевидь, ті політичні сили, які намагаються щось виправляти, не зроблять нічого, бо вони обмежені тенетами тієї системи, яка, з одного боку, має бути змінена, а, з іншого боку, це система яка піднесла цих людей, і, за законом самозбереження, вони ніколи не підуть на її знищення.
Це питання б не стояло б так гостро, якби одразу, коли після Революції гідності зібралася Верховна Рада, вона не прийняла б закон про українську мову. Адже саме тоді російськомовні українці подумали, що почнеться примусова українізація, а для Росії – це був гарний приклад приниження гідності людей. Але були й інші прояви такого приниження. Ми вже говорили про те, як представники ВО «Свобода» дозволяли собі принижувати гідність нехай навіть політичних супротивників. Російським ЗМІ не треба було нічого придумувати для того, щоб показати, що буде з російськомовними українцями, якщо такі сили прийдуть до влади. І тому, у тому що відбувається на Сході, частково винні ті люди, які зараз при владі.
На жаль, наша влада має лише дві позиції: свою і протилежну і не враховує велику кількість проміжних слушних думок. Я вважаю, що треба знаходити ті позиції, які б не засуджували зараз одних чи інших, а спрямовували б їх на вирішення спільної проблеми. Адже війна – це проблема і для України, і для Росії і для Сходу. Патріотично діяти і називати себе патріотами – це дві великі різниці. І зараз під цими патріотичними лозунгами насилувати життя лише однією точкою зору – це дуже небезпечний шлях. Я впевнена, що треба об’єднувати сили, які б стали на позицію саме України, а не Європи, Америки чи Росії. І це єдиний для нас шлях.
Прес-служба ВГО «Ліга Культури»
Київ, 18 листопада 2014 року
